full screen background image

Леся Васильченко

  • by Frya
  • Февраль 5th, 2014

Щоденники

Я пишу щоденники з 12 років. Вірніше, писала. Останні півроку вони почали зникати, губитися, а я не люблю коли про мене всі все знають. Першим щоденником був звичайний зошит, куди я записувала о котрій я прокинулась, які розваги я придумала щоб скоротати години черг в дитячій поліклініці (я часто хворіла в дитинстві). Коли сестра купувала нову губну помаду – я проводила нею по паперу і підписувала “ось нова помада Наташі. А це – новий лак.”. За десять років перерви між щоденниками були максимум 2 місяці в рік. А між записами – 3-4 дні.


Я записала своє свідоме дитинство в блокнот. І знаєте, якось так спокійно, знаю, що там записано все, що я думала і що траплялося. Записано як я вперше закохалася в Андрія з сусіднього двору і як я його обіграла у футбол. Записано, як мені увесь час було жарко через те, що до 7 го класу моя мама кутала мене в хустки і капчури, коли однокласниці бігали в гарних платтячках (в травні). І описане відчуття, як я в 6му класі вперше з’їла морозиво. І як я обирала свою професію журналіста. І думала, що якщо не вступлю в Шевченка – то піду в армію, а потім знову вступатиму.
І вірші, вірші, дуже багато віршів. І перші репортажі. І як я вночі шила сукню з синього оксамиту перед знайомством з Девідом Лінчем і в діалогах розписане наше з ним спілкування.
Я вже рік не пишу щоденники. І знаєте що? Мені дуже цього не вистачає. Я не люблю розповідати, я люблю писати історії і записувати їх.


Фотографія

Перша моя фотографія була зроблена в 6-річному віці, це тополя посеред поля десь на Закарпатті. Я завжди так хотіла фотографувати, але плівки в тата був дефіцит. Хоча якби мені в дитинстві все таки дали в руки камеру, то це був би найкращий вклад моїх батьків в мене. Коли матиму дітей – видам їм по фотоапарату і буду збирати їхні плівки і кожен рік проявляти. Буду бачити як проходить їхнє дитинство. Це круто, як на мене.

Коли мені було 18 років я виграла міжнародний конкурс по фотографії. А потім в мене була виставка в Берліні. А потім я почала працювати на телебаченні і забула про все на світі. І про книгарні і про знімки. Але я ще колись повернусь до фото. Коли переосмислю його по новому.

Робота
Перша моя нормальна робота – це оглядач сучасної української літератури. Я мріяла стати літературним критиком і не пропускала жодної новинки. В ті роки якраз почалась хвиля літературних слемів, де я активно приймала участь з своєю гіперемоційною прозою.

В 18 років потрапила на телебачення і воно мене захопило. Не дивлячись на те, що я робила творчі перерви і пробувала себе в інших сферах (театр, сучасне мистецтво) всерівно дорога привела мене на тєлєк. В ньому все: і фото, і моя проза і ті історії які я так люблю. Там я спробувала себе в якості режисера і досі намагаюсь розвиватися в цьому керунку. Коли стану мудрішою і відчую, що мені є що сказати цьому світу – обов’язково зніму кіно. Знаю точно, що воно буде з присмаком Мішеля Гондрі, Сартра і 30-х років.

Натхнення
Натхнення – це єдине, що мною рухає. Якщо його нема – то все. Я нічого робити не буду. Навіть коли треба. І я особливо не переймаюсь з цього приводу.

Мене надихають подорожі і гарні речі. Я не уявляю себе без автостопу. Три роки тому я відколесила 6 країн за місяць. А через рік – сама поїхала Європою на 45 днів. Куди хотілось – туди брала курс. Завтра в Швецію, а через тиждень – на Канари. Ще мене надихає Скандинавія. Особливо Норвегія. Цього року я з другом автостопом проїхала більше ніж 500 км по фйордам маючи в кишені тільки 400 баксів. Але в нас все вийшло, ми зустріли багато нереальних людей побували в нереальних місцях і зробили все, що хотіли. Я там сподіваюся колись все таки осісти. В Бергені, наприклад. Або десь в Нормандії. Там теж як вдома.
Останні місяці живу ідеями відвідати Фарерські острови, що в Данії, пожити хоча б місяць в Ісландії, побродити по Шпіцбергену і порибалити на Лофотені.

Так і живем.